Посольство України в Фінляндській Республіці та Республіці Iсландія (за сумісництвом)

Київ 15:15

Інформаційна довідка, присвячена внеску українців у перемогу у Другій Світовій-Великій Вітчизняній війні та діяльності ОУН-УПА

09 травня 2014, 08:56

Глобальний військовий катаклізм на повний зріст поставив «українське питання». Сталінська верхівка бачила Україну лише в складі Радянського Союзу на засадах довоєнного зразка і, виходячи з цього, будувала свою військову політику. За цих умов усі людські, природні та економічні ресурси республіки повністю були поставлені на службу радянським Збройним Силам.

Точка зору керівництва третього рейху на Україну в основному зводилася до того, щоб інтегрувати її у військово-господарський організм Великонімеччини та використати як «життєвий простір» для арійських колоністів. Очікуванням територіальних надбань за рахунок України живилися стратегічні розрахунки союзників «тисячолітньої імперії» – Румунії та Угорщини.

Обставини склалися так, що Україна стала головним театром збройного протистояння в Європі. Від одного року у східних областях республіки до шести – на західноукраїнських землях панував нацистський «новий порядок» з усіма страхітливими його атрибутами: масовими депортаціями та спланованим винищенням населення, нещадним пограбуванням природних і культурних багатств України. Расові маячіння гітлерівців прирікали український народ на жалюгідне животіння робочої сили для німецького промислового та сільськогосподарського виробництва.

Більшість населення України сприйняло початок війни як агресію проти своєї батьківщини. Цим пояснювалося патріотичне піднесення, яке супроводжувалося масовим добровільним вступом до діючої армії, народного ополчення, партійно-комсомольського підпілля. З початком війни до військкоматів надходили сотні тисяч заяв із проханням про прийом до Червоної армії. В регулярні частини, народне ополчення, винищувальні батальйони прямували незліченні людські потоки, які зливались у могутню ріку народного гніву та супротиву загарбникові.

У Запорізькій області до лав народного ополчення увійшло 200 тис. чол., Сталінській (нині Донецькій)– 220 тис., Харківській – 168 тис., Дніпропетровській – 100 тис., Київській – 90 тис., Миколаївській – 70 тис., Одеській – 55 тис. Лише у 12 областях республіки народне ополчення налічувало 1 млн. 300 тис. чоловік. Мільйони громадян України одягнули форму радянських Збройних Сил. У перші місяці війни на фронт пішли 150 тис. мешканців Кам'янець-Подільської області, 175 тис. – Сталінської, близько 200 тис. – Ворошиловградської (нині Луганської), 50,2 тис. жителів Кіровоградщини, 136 тис. – Вінничини, 155 тис. – Одещини, 203 тис. – Сумщини. Тільки протягом другої половини 1941 р. – першої половини 1942 р. Україна дала Червоній армії та Військово-Морському флоту З млн. 185 тис. солдатів та офіцерів.

Для боротьби проти диверсійних ворожих груп на території республіки було створено 657 винищувальних батальйонів чисельністю 160 тис. чоловік. Переважна частина особового складу цих формувань згодом увійшла до регулярних з'єднань Червоної армії. Сотні тисяч юнаків та дівчат, а також людей, які не підлягали мобілізації, входили до загонів місцевої протиповітряної оборони.

Однак бажання й рішучість народу дати відсіч ворогові, як виявилося, не були підкріплені належними військово-організаційними заходами керівництва країни. Армія, як складова частина держави, прийняла на себе всю вагу сталінських репресій. Знищивши морально та фізично, кинувши в м'ясорубку сибірських таборів близько 45 тис. представників командно-політичного складу, 1800 генералів, у тому числі 90 відсотків членів Головвійськради, режим фактично обезглавив збройні сили, зруйнував систему управління обороною країни. Ліквідація військової еліти дорого обійшлася народові – вона оплачувалась болісними поразками, «пірровими перемогами» з мільйонами полонених та загиблих радянських воїнів.

Заходи по зміцненню обороноздатності СРСР напередодні війни були недостатніми й запізнілими. Рівень підготовки Збройних Сил не відповідав вимогам тогочасної війни, яка на перший план висувала не кількісні показники, а чіткість стратегічного планування, мобільність та дієвість командування військами, високу технічну оснащеність з'єднань, їх оперативно-тактичний вишкіл. На початку війни за цими показниками Червона армія поступалася вермахтові. Звідси – прагнення сталінської верхівки воювати не вмінням, а числом, переважно за рахунок максимального використання невичерпних людських ресурсів країни. На жаль, подібний підхід став військовим кредо багатьох радянських воєначальників, що особливо рельєфно виявилося в ході планування та підготовки цілого ряду бойових операцій.

З окупацією України державами осі поповнення радянських військ громадянами УРСР не переривалося, воно здійснювалось шляхом мобілізації евакуйованих до східних районів СРСР. У міру вигнання гітлерівських загарбників з території республіки відтворювалася й система військово-адміністративних органів, через які розгорталася масова мобілізація до армії на звільненій території. Разом з тим значна кількість новобранців потрапляла до діючих частин через польові військові комісаріати. В ході визволення України від нацистів на території Ворошиловоградської області було мобілізовано близько 200 тис. чоловік, Сумської – 133 тис., Вінницької – 230 тис., Чернівецької – 90 тис.

На території УРСР було сформовано ряд з'єднань Червоної армії. Невмирущою славою вкрили себе 383-я стрілецька дивізія під командуванням К.І. Привалова та 393-я стрілецька під командуванням І.О. Зінов'єва, складені з шахтарів Донбасу; 214-а та 395-а стрілецькі дивізії, створені на Ворошиловградщині; 293-я, 81-а, 295-а стрілецькі та 34-а мотострілецька дивізії, ядром яких були призовники з Сумщини. Протягом усієї війни в лавах радянської армії воювало 450 тис. уродженців Київщини, 400 тис. – Ворошиловградщини, 357 тис. – Вінничини, 336 тис. – Сумщини, 189 тис. – Кіровоградщини.

Комплексне вивчення документів різних архівосховищ дозволяє стверджувати, що з початку звільнення України від нацистів до закінчення другої світової війни мобілізовані до радянських Збройних Сил з території республіки склали майже 4 млн. чоловік. Всього ж за роки війни червоноармійську форму одягало не 4,5 млн. чоловік, як вважалося досі, а понад 7 млн. громадян УРСР, що становило майже 23 відсотки особового складу Збройних Сил Радянського Союзу. Подальші дослідження, завершення роботи по написанню Книги Пам'яті України можуть змінити дану оцінку в той чи інший бік.

Тотальний характер мобілізацій істотно збільшив частку наших співвітчизників у з'єднаннях чотирьох Українських та двох Білоруських фронтів, які на 50–80 відсотків складалися з мешканців республіки. Наприкінці 1943 р. серед офіцерів ВПС нараховувалось 28 тис. українців за національністю, в бронетанкових і механізованих військах – 14 136 чоловік.

Воїни-українці, громадяни України з честю виконали свій військовий обов'язок перед рідними й близькими, зробили свій вагомий внесок у звільнення європейських народів, які потрапили до нацистського рабства. Українська PCP була другою за представництвом у радянських Збройних Силах після Російської Федерації. З 9 284 199 нагород, одержаних до 1 листопада 1947 р. представниками 133 народів та національностей СРСР, на українців припадало 1 710 766 орденів та медалей. Звання Героя Радянського Союзу отримали 2 069 уродженців України. З 940 бійців та командирів, які удостоєні цього почесного звання, визволяючи нашу республіку, 668 тих, для кого ця земля була рідною.

Серед 113 двічі Героїв Радянського Союзу є імена 32 синів України, а в числі тричі Героїв – наш славний земляк - Іван Микитович Кожедуб. Серед двох тисяч повних кавалерів солдатського ордена Слави чимало уродженців української землі, однак лише чотири при цьому удостоєні ще й вищої відзнаки – звання Героя Радянського Союзу. Троє з них – українці: І.Г. Драченко з Черкащини, П.Х. Дубинда з Херсонщини, С.А. Половинець із Житомирщини.

В безсмертному строю матросівців закарбовано 55 імен українських воїнів, а серед тих, хто пішов у вічність, повторивши подвиг М. Гастелло та його товаришів, – І.І. Бабюк, І.Т. Вдовенко та інші уславлені льотчики України

Славну сторінку в літопис боротьби проти гітлерівської навали вписали українці, які воювали в різних родах військ. Особливо слід відзначити тих, хто боровся за життя поранених і хворих солдатів та командирів, – військових медиків. Серед 41 медика – Героя Радянського Союзу – 11 уродженців України: П.М. Буйко, Г.К. Петрова, М.М. Кравцов, В.О. Коляда, Й.М. Петлюк, І.У. Вербловський, Л.С. Кравець, М.З. Щербаченко, М.С. Шкарлетова, В.В. Фомін, М.П. Грищенко. Кожен з цих людей – лікарів, фельдшерів, медсестер, санітарів – врятував життя сотням бійців, винісши їх з поля бою, зробивши майстерну операцію, давши власну кров.

Медаллю Флоренс Найтінгел – міжнародною відзнакою високого гуманізму – нагороджені М.С. Шкарлетова з Харківщини, М.З. Щербаченко, Н.А. Бойко з Донецької обл., К.В. Бутова із Севастополя, Є.П. Варцаба з Тернополя, Л.А. Родіонова, Н.Т. Вознюк та Л.І. Чернова з Києва, М.Д. Сердюк з Луганська, О.І. Комелєва з Білої Церкви, П.М. Гусак зі Львова. Коли ми сьогодні згадуємо, що завдяки вчасній і кваліфікованій медичній допомозі в бойові частини повернулося близько 72 відсотки поранених, то в цьому велика заслуга й українських медпрацівників.

Вихідці з України воювали на різних фронтах, виявляючи при цьому звитягу й доблесть. 20 українців удостоєні звання Героя в битві під Москвою, 68-у боях за Ленінград, 15 – під Сталінградом, 30 – на Курській дузі, 200 – за визволення Білорусії, 143 – на території Прибалтики, причому 7 чоловік одержали тут другу найвищу відзнаку. Сотні Героїв брали участь у боях за визволення Румунії, Польщі, Болгарії, Чехословаччини, Угорщини, Югославії, Австрії; 100 українців з 589 кавалерів «Золотої Зірки» були удостоєні цієї нагороди в битві за Берлін.

Уродженці України становили значну частку вищого командного складу Збройних Сил СРСР. Під час війни або після її закінчення маршалами Радянського Союзу стали П.К. Кошовий, І.М. Кожедуб, А.І. Єрьоменко, Р.Я. Малиновський, К.С. Москаленко, П.С. Рибалко, С.І. Руденко, В.О. Судець, С.К. Тимошенко. Серед генералів та адміралів періоду війни близько 300 представників України.

Маршали й генерали українського походження очолювали більше половини з 15 фронтів, які діяли в період радянсько-німецької війни.

Високе почуття обов'язку й здатність до самопожертви виявили в роки військової хуртовини жінки України. Вони складали значну частину народного ополчення: в Чернігівській області – 13 269 від загального числа 64 787 чоловік, Миколаївській – 18 884 від 70 464, Кіровоградській – 11 454 від 66 281 чол. Чимало жінок служило в регулярній армії зв’язківцями, медпрацівниками, льотчиками розвідувальної та бомбардувальної авіації, поділяючи з чоловіками всі випробування й небезпеку військової пори.

На відзнаку стійкості та мужності людей, які захищали свої міста від загарбників, почесні звання «місто-герой» присвоєно Києву, Харкову, Одесі, Керчі, Севастополю. А скільки великих і малих населених пунктів багатостраждальної української землі варті того, щоб бути відзначеними. В одному з таких сіл – Геройську (колись Прогної) Голопристанського району на Херсонщині народилося чотири Герої Радянського Союзу – матрос Чорноморського флоту КГ. Висовин (посмертно), капітан 1-го рангу М.Г. Танський (Північний флот), капітан 1-го рангу Г.Я. Оводовський (Балтійський флот), кавалер 3-х орденів Слави моряк-чорноморець П.Х. Дубинда.

Багато славних українських родин віддали своїх синів і дочок на вівтар перемоги над гітлеризмом. Подружжя Шевцових – Степан Ілліч та Ганна Юхимівна із с. Димарівка Біловодського району Ворошиловградської області – по черзі вирядили на битву з ворогом п'ятьох синів. Не посоромили воїни-соколи сивочолих батьків, та жодному не судилося повернутися до рідної оселі. Чотирьох синів і чоловіка провела на фронт І.Ф. Кисельова з с. Трибусівка Піщанського району на Вінниччині. Батько дістав поранення, а всі його сини полягли смертю хоробрих. Шістьох синів зростила родина Скоморохів з с. Михайлівка Перевальського району на Ворошиловградщині. І всіх поглинув страшний молох війни. В деяких династіях вона забрала по 2–3 покоління. В сім'ї Носальових загинуло 24 чоловіки, Різників – 22, Земів та Бережних – по 32, Гурунів – 33, Сергієнкових -– 36 (всі з Ворошиловградської області).

З фронту не повернулося 156 тис. тих, хто пішов до Червоної армії з Вінницької області, 154,5 тис. – Сумської, 92,2 тис. – Кіровоградської, 130 тис. – Одеської, 200 тис. – Дніпропетровської, 300 тис. – Сталінської.

Дехто з сучасників, розглядаючи участь громадян України в діях Червоної армії, відзначає, що вони, мовляв, безпосередньо чи опосередковано обстоювали інтереси «комуністичної імперії». В цьому є зерно істини. Однак не слід при цьому ставати на шлях напівправди, відвертатися від діалектики явища – ті ж українці в червоноармійській формі захищали свою батьківщину від агресора, який зазіхав на саме існування українського народу. Тому-то й війна для них була справді визвольна, Вітчизняна. Тому-то воїни-українці в радянських Збройних Силах виявили кращі риси нашого народу – жертовність в ім'я Батьківщини, завзятність, стійкість та звитягу.

Одним з важливих чинників боротьби проти нацизму і фашизму став радянський антинацистський рух Опору. За деякими оцінками у ньому брали участь понад 300 тис. осіб, об’єднаних у підпільні групи й організації, партизанські загони і з’єднання. Вони стали постійним фактором дестабілізації ворожого тилу, завдаючи ворогу відчутних матеріальних і людських втрат, порушуючи зв'язок і транспортні комунікації.

«Мала війна» була пов'язана зі значними жертвами. За різними оцінками, у лавах партизанів загинуло від 24 до 60 тис. осіб. Самовідданість і ратна звитяга партизанів дістала гідне визнання. Понад 33 тис. учасників руху Опору відзначені урядовими нагородами. 6 партизанських командирів нагороджені орденом Суворова, 140 – орденом Б.Хмельницького І – III ступенів, близько 100 удостоєні звання Героя Радянського Союзу, а С. Ковпак і О, Федоров стали двічі Героями.

Як і в кожній війні, поряд зі свідомим бажанням воювати за праведне діло мали місце й прояви зневіри, панічного страху, дезертирства. Ми ніколи не зможемо довідатися з точністю до відсотків, хто з солдатів минулої війни бився за радянський лад, сталінську політичну систему, хто взяв зброю в силу необхідності, а хто без зайвих сумнівів та докорів совісті наклав головою за рідну домівку та зганьблений край. Для всіх них війна стала найтяжчим випробуванням життя, яке вони витримали тією чи іншою мірою перед тим, як піти у Вічність.

Історичні особливості західноукраїнського регіону, що сформували своєрідний менталітет цієї частини українського народу, значною мірою визначили його специфічне ставлення до війни та її учасників. Певна частина людей, яка негативно ставилась до радянської влади, сподівалася, що прихід німців створить можливості для національного державотворення. Репресивні акції німецько-румунських окупаційних властей дещо охолодили тих, хто хотів бачити в гітлеризмові можливого визволителя українського народу від сталінської тиранії. Як показала невдала спроба проголошення Української держави 30 червня 1941 р., досвід діяльності Українського Центрального Комітету на чолі з професором В. Кубійовичем, а також арешти гітлерівськими спецслужбами провідників Організації Українських Націоналістів, до планів верховод третього рейху зовсім не входив протекціонізм українським визвольним домаганням.

Жорстокий цинізм нацистської «східної політики» живив опір, який здійснювався радянським підпіллям, партизанським рухом і частково збройними формуваннями ОУН–УПА. Сповідуючи ідею боротьби за вільну, суверенну державу, Українська повстанська армія опинилася в стані війни на два фронти – проти гітлерівського та сталінського режимів. До того ж складність українсько-польських стосунків незрідка виливалась у прямі зіткнення, в яких брали участь озброєні боївки з обох сторін. Ситуація ускладнювалася ще й тим, що в українському націоналістичному таборі існував і внутрішній фронт, обумовлений розколом між мельниківським та бандерівським напрямами в ОУН.

У ході вигнання німецько-румунських військ із західноукраїнських земель відбувалася мобілізація місцевого населення, що зустріло опір ОУН та УПА, яким це підривало соціальну базу. Просування на захід червоноармійських з'єднань, за якими йшли частини НКВС і НКДБ, супроводжувалося протистоянням, що набуло форм громадської війни.

Націоналістичний рух Опору не знайшов підтримки та розуміння Англії, США й Канади внаслідок гостроти проблеми колаборації та українсько-польських суперечностей.

У нерівному протистоянні ОУН та УПА втратили загиблими понад 100 тис. чоловік, тобто кожного четвертого з тих, хто зі зброєю в руках відстоював право народу на власну державу. Незважаючи на те, що національно-визвольні змагання тривали до початку 50-х років, реалізацію права народу на власну державу довелося відкласти на довгих чотири десятиріччя.

Водночас близько 80 тисяч мешканців Галичини пов'язали свою долю з однойменною дивізією під егідою СС, вбачаючи у цьому з'єднанні зародок майбутніх українських Збройних Сил як гаранта державотворчого процесу. Хід подій переконливо довів марність цих сподівань.

Сотні тисяч наших співвітчизників з різних причин воювали в складі регулярних військ Німеччини, Румунії, Чехословаччини, Польщі, а також у різних добровольчих частинах і поліцейських підрозділах. Українці, які мешкали в США, Канаді, Франції, зголосилися до вступу в армії країн проживання. Багато з них одержали державні відзнаки за особисту доблесть та відвагу.

Трагедія українського народу в часи другої світової війни полягає не лише в тому, що він став жертвою агресії, але й у тому, що він виявився розколотим: брат ішов на брата в складі націоналістичного підпілля, з одного боку, в частинах СС і вермахту та допоміжної поліції, з другого, в лавах Червоної армії, військах НКВС-НКДБ, радянських партизанських загонах, з третього. Ось чому можна констатувати, що визвольні змагання набули рис громадянського протистояння.

Війна спричинила корінні демографічні зрушення в Україні. З 1 січня 1941 р. до 1 січня 1945 р. населення республіки зменшилося з 41 млн. до 27,4 млн. чоловік. Нацистський "новий порядок", спрямований на масове знищення населення, істотно підірвав генофонд України. Внесок України у Перемоги ліг на плечі народу тягарем неймовірно важких утрат, які зазнав він безпосередньо на фронтах війни: з понад 7 млн. чол. мобілізованих близько 3,5 млн. наших земляків полягли в боях, померли від ран або пропали безвісти в лавах Червоної армії. Кожен другий з тих, хто лишився живим, став на все життя інвалідом. Кількість наших співвітчизників, які загинули в боях на боці інших держав, досі встановити не вдалося. Та, без сумніву, вона суттєво збільшить цей скорботний мортиролог.

Німецькі окупанти широко використовували колаборантські формування з представників різних національностей у боротьбі проти учасників антинацистського руху Опору та цивільного населення, яке цього підтримувало. При цьому спрямовували на певні окуповані території, підрозділи сформовані з іншонаціонального контингенту. Наприклад, в Україні розміщувались центри формування російських та "східних" частин, а проти українського руху Опору діяли, наприклад, російський 2-й Донський козачий полк та 107-й і 202-й польські батальйони. Натомість, центр формування українських частин Вермахту перебував у Польщі, а українські батальйони і полки кидались проти партизанських рухів у Білорусі, Польщі, Франції тощо. 

118-й поліційний батальйон «шуцманшафт» був сформований навесні 1942 року в Києві з колишніх добровольців «Буковинського куреня» фракції ОУН Андрія Мельника і колишніх радянських солдатів, завербованих у таборах для військовополонених. Командування батальйону було подвійне, і складалося з німецьких офіцерів та їх заступників-українців. Так, шефом батальйону був штурмбанфюрер Еріх Кернер, його заступником – Костянтин Смовський. Начальником штабу був Еміль Засс, його заступником – Григорій Васюра. Восени 1942 р. батальйон був переведений у Білорусь, де він боровся проти радянського партизанського руху до літа 1944 року. Влітку 1944 року нацисти вивели батальйон до Східної Пруссії, де він був включений до складу 30-ї гренадерської дивізії СС, переведеної до Франції. Там батальйон разом з іншими українськими частинами перейшов на бік французького антинацистського руху Опору.

116 колишніх солдатів 115-го і 118-го батальйонів, які вирішили повернутись до СРСР, були засуджені в 1946 році, отримали від 10 до 15 років виправно-трудових таборів за статтею 54 КК УРСР, пункт «б»: «зрада Батьківщині й антирадянська агітація».

Радянські власті «згадали» про них лише в 70-х роках із пропагандистською метою. КДБ знайшло двох колишніх офіцерів 118-го батальйону Олександра Мелешка та Григорія Васюру, які свій термін «за зраду» вже відсиділи. Влада організувала показові процеси над ними, де ті повинні були зізнатися і звинуватити своїх товаришів по службі у злочинах в Бабиному Яру і у спаленні Хатині. Акція була розрахована лише на пропагандистський ефект, оскільки документи айнзатцгруп СС, в яких вказувалися дійсні злочинці Бабиного Яру, і документи начальника поліції і СС Білорусі, де був наказ і звіт про спалення Хатині спеціальним батальйоном СС Оскара Дірлевангера, були відомі західним історикам і опубліковані в наукових працях з цієї теми. Справа пішла не зовсім гладко, тому що колишній начштабу 118-го батальйону Васюра провини не визнав, і наклепів на себе та ще когось зводити не став. Тому матеріалів процесу до розпаду СРСР ніхто ніколи не бачив (зараз копія справи зберігається у ГДА СБУ). Зокрема, у протоколі судового засідання зафіксовані його висловлювання про свідків по справі – колишніх вояків батальйону, які й стали джерелом шокуючи подробиць про «звірства українців» – їх він звинуватив у брехні під тиском КДБ і загрозою нових переслідувань. Але Мелешка слідчі таки зламали, він у всьому «щиросердно зізнався», і матеріали були опубліковані в книзі «Неотвратимое возмездие» (М., 1979) і багатьох публіцистичних статтях. Обидва офіцери були страчені.

Публікація матеріалів справи Мелешка призвело до арешту в Канаді українського емігранта, також колишнього офіцера 118-го батальйону Володимира Катрюка. Після тривалого процесу, на базі наявних матеріалів суд оголосив про повну невинність Катрюка у висунутих звинуваченнях.

Загалом під час Другої світової війни на боці нацистської Німеччини воювало від 1,8 до 2-х мільйонів осіб з числа громадян інших держав і національностей. З них було сформовано 59 дивізій, 23 бригади, низка окремих полків, легіонів і батальйонів фронтового, охоронного і допоміжного призначення.

Близько 75% загальної кількості колабораціоністів становили громадяни СРСР (у межах 1941 р.), з яких сформували сумарно до 800 розрахункових батальйонів, які воювали на боці Німеччини у складі Вермахту, військ СС та поліції. Серед них нараховувалось до 400 тис. росіян (в тому числі 70-80 тис. козаків), 230-250 тис. українців, до 70 тис. білорусів, 150 тис. латишів , 90 тис. естонців, 50 тис. литовців, близько 70 тис. представників середньо-азійських народів, до 115 тис. мешканців Північного Кавказу та Закавказзя, близько 30 тис. представників інших народів СРСР Найвиваженіша оцінка загальної кількості громадян СРСР, які воювали на боці Німеччини – близько 1,2 млн. осіб. Окремі дослідники називають і більші цифри – від 1,5 до 2-х млн. осіб.

«Незручною» і непопулярною серед фахівців залишається тема звинувачень українців у спаленні с. Хатинь (Білорусь) через роздутий пропагандистський шум, тому висвітлена в українській історіографії та публіцистиці недостатньо, однак певні наробки є.

Так, «українська версія» історії спалення Хатині та Буковинського куреня висвітлена у публіцистичних статтях Івана Дерейка, пропагандистські та історіографічні обставини висунення звинувачень досліджені Віталієм Нахмановичем, а суперечності радянської версії Хатинської трагедії – білоруським публіцистом Сергієм Крапівіним:

Дерейко І. Кто сжег Хатынь? // Корреспондент. – № 11(50). – 25 марта 2003. – С. 29;

Дерейко І. Против всех. // Корреспондент. – № 27(116). – 24 июля 2004. – С. 66–69;

Нахманович В.Р.  Буковинський курінь і масові розстріли євреїв Києва восени 1941 р. // Український історичний журнал. – 2007. – № 3 (474). – С. 76–97;

Крапивин С. Хатынь: «формат» трагедии. // «Белорусские новости». 24.03.2008.

 

Детальніше про внесок народу України у перемогу над нацизмом і фашизмом можна дізнатися з таких видань:

І.Т.Муковський, О.Є.Лисенко Звитяга і жертовність: Українці на фронтах другої світової війни / За ред. В.Д. Конашевича. – К.: Пошуково-вид. агентство, «Книга Пам’яті України», 1996. – 568 с.;

Безсмертя. Книга Пам'яті України. 1941–1945. Головна редакційна колегія (голова І.О. Герасимов, заступники голови І.Т. Муковський і П.П. Панченко, відповідальний секретар Р.Г. Вишневський). – К.: Пошуково-видавниче агентство «Книга Пам'яті України», 2000. – 944 с: іл.;

Україна в Другій світовій війні: погляд з ХХІ століття. Історичні нариси. У двох книгах. Книга перша. – К., 2011. – 60,0 д.а.;

Україна в Другій світовій війні: погляд з ХХІ століття. Історичні нариси. У двох книгах. Книга друга. – К., 2011. – 70,0 д.а.